В українській минувшині є постаті, які тоталітарний режим намагався стерти до повного забуття. Їх хотіли вилучити не тільки з архівів, а й із живої пам’яті народу. Та істина має дивовижну властивість відроджуватися там, де її плекають у серці. Сьогодні ми повертаємо із забуття ім’я зв’язкової Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича — Марії Римик. Подробиці читайте на https://leopolis.news/mariya-rymyk-zvyazkova-romana-shuhevycha-z-kryshtalevym-harakterom/
Пам’ять, збережена в еміграції
Образ цієї жінки дійшов до нас завдяки унікальному виданню спогадів, підготовленому ветеранами підпільного руху вже за межами України. Йдеться про фундаментальну працю: «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики» (Ред. Ольга Соневицька та ін. — Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка, Український архів, т. XXVI; Видавець: Діловий комітет земляків Чортківської округи, 1974 р., с. 927).
Саме в цьому виданні, укладеному безпосередніми свідками визвольної боротьби, збережено живі спогади про Марію та її покоління.
Від гімназійної лави — до підпільної боротьби
Марія Римик навчалася в Чортківській гімназії — закладі, який на Тернопільщині був не просто школою, а осередком формування національно свідомої молоді. Тут виховували тих, хто згодом став духовною та інтелектуальною опорою українського визвольного руху.
Для Марії та її однолітків навчання означало більше, ніж здобуття знань. Це було випробування характеру й виховання сили духу. У той час можливість навчатися в гімназії відкривала шлях до стабільного життя, однак Марія свідомо відмовилася від цього шансу, обравши небезпечну дорогу підпільниці ОУН.
«Згинули як воїни УПА»
У згаданому збірнику Марію Римик зараховано до числа тих випускників, які склали найвищий іспит — випробування вірності своїй державі. Автори зазначають, що вони:
«згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта».
Ці слова — не сухий факт про загибель. Це визнання того, що юна гімназистка стала поряд із досвідченими бійцями, прийнявши шлях, де надія на порятунок була мінімальною.
«Кришталевий характер»
Надзвичайно промовистою є характеристика Марії як особистості з «кришталевим характером». У середовищі підпільників, які щодня стикалися зі смертю, зрадою й жорстокістю війни, такі слова мали особливу вагу:
- беззастережна чесність — їй довіряли навіть у найнебезпечніші хвилини;
- внутрішня чистота — попри війну, вона зберігала людяність і вірність високим ідеалам;
- незламність — подібно до кришталю, який може розбитися, але не здатен зігнутися;
На вершині довіри: служіння Центральному Проводу
Для укладачів збірника Марія Римик постає не просто учасницею підпільного руху, а особистістю, яка завдяки своїй принциповості та вчинкам посіла особливе місце в структурі ОУН. Виконувати обов’язки зв’язкової Центрального Проводу ОУН, а тим більше працювати безпосередньо з Романом Шухевичем, означало мати абсолютну довіру керівництва й свідомо прийняти життя без права на помилку, слабкість чи страх.
У підпіллі вона діяла під псевдонімами «Наталка», «Маруся» та «Марія». Як членкиня Організації Українських Націоналістів, Марія працювала в умовах найсуворішої таємності, де кожен крок був підпорядкований законам конспірації.
Людська пам’ять замість паперових архівів
Зв’язкова Романа Шухевича виконувала значно більше, ніж функції кур’єра. У добу, коли не існувало ані цифрових носіїв, ані захищених каналів зв’язку, саме вона ставала носієм стратегічної інформації — планів, шифрів, розташування криївок. Фактично Марія була «живим архівом» визвольного руху, що автоматично робило її однією з головних мішеней радянських спецслужб.
Її щоденна реальність — це багатокілометрові переходи пішки, ночівлі просто неба чи в скиртах сіна, постійна зміна прикриттів і навіть зовнішності. Життя зв’язкової — це безперервна внутрішня мобілізація, де випадковий погляд або необережний жест могли коштувати свободи чи життя.
Наука бути непомітною
Для підпільниці конспірація була не формальністю, а способом існування. Уміння розчинитися серед людей вимагало майже сценічного таланту перевтілення: сьогодні — селянка, завтра — міська панянка, згодом — подорожня або служниця. Головне — не привертати уваги, стати невидимою.
Передача сигналів у підпіллі нагадувала течію підземних потоків. Звичайні предмети побуту — рушник, порядок речей у хаті чи навіть відтінок фіранки — могли слугувати застереженням про небезпеку або знаком до дії.
Спроба стерти пам’ять і спротив забуттю
Після фізичної ліквідації борців радянська влада прагнула знищити й саму пам’ять про них. Архівні маніпуляції, цензура, навішування ярликів і перекручування фактів мали створити образ «ворогів народу» замість героїв.
Водночас еміграційні видання, зокрема «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики», стали простором альтернативної історичної правди. Саме вони зберегли справжні імена й риси характерів усупереч системній політиці замовчування.
Після відновлення державності: складний шлях до справедливості
Навіть із проголошенням незалежності України процес повернення історичної правди не був миттєвим. Радянські підходи до трактування минулого ще довго впливали на архівну політику та суспільне сприйняття визвольного руху.
Поступові зміни розпочалися після ухвалення низки законодавчих актів:
- Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991);
- Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» (2015);
- Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» (2025).
Ці документи створили правові підстави для відновлення чесного імені борців та відкриття архівів.
Стислі слова — як найвища оцінка
Ретельна конспірація, якої дотримувалася Марія Римик, не передбачала детальних автобіографій. У середовищі підпільників лаконічний запис і коротка характеристика були знаком особливої поваги. Тому означення «кришталевий характер» — це не брак відомостей, а концентроване свідчення її моральної висоти.
Фінальний герць
23 січня 1947 року в лісовому масиві поблизу села Жуків на Тернопільщині відбувся нерівний бій із московськими окупантами. У цьому бою загинули: Микола Арсенич (псевдо «Арсен», «Березовський», «Григір», «Дем’ян», «Максим», «Микола», «Михайло») — засновник військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги; його дружина; охоронець; а також зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича — Марія Римик («Наталка», «Маруся», «Марія»).
Їхня загибель стала ще однією трагічною сторінкою боротьби, але не стерла пам’яті про тих, хто свідомо обрав шлях служіння Україні до останнього подиху.
